СЛОВ*ЯНСЬКЕ ЧТИВО

   Це не зразок того, як писати (погляди кожного можуть різнитися, тому сучасна «ідеальна публіцистика» - це відносна ілюзія. Авторські ідеї мають пройти випробування часом.) – просто присутність більшості ознак публіцистичного тексту. Помітили, що тут немає «водяних розтікань» - «щоб творити добру журналістику, людина повинна…», «тому можна сказати, що для досягнення….», «перефразовуючи Толстого…», «проводячи паралель…», «іншими словами…» тощо. Вмотивована цитата (з подальшим логічним викладом думки), один чи кілька світоглядних екскурсів (іншими словами, «я знаю, хто така Олена Теліга та Волтер Кронкайт»), риторика, три-чотири образні паралелі, категорійний апарат (шаблонні новини, «м’ясна журналістика», «сродна» журналістська праця, публіцистика), позиція авторського «я»… Чітко і стисло – всього півтори тисячі знаків. Без «я думаю…» (мій кіт також інколи думає), «для мене…» - для всіх. Не монотонно, а з вірою у те, що захищаєш. Написав, беруся за перевірку ваших робіт і розумію, що слід давати десять хвилин для написання – так багато усього зайвого. Зробіть тренінг: виберіть злободенну тему (наприклад, «Хто вони – сучасні інквізитори?»), присядьте і думайте доти, поки ноги не заболять. А потім вкладіть у десять речень усі свої вміння та весь світогляд. Має вийти).

   Читаєте і переконуєтеся, що запитання на парі «а чи не здається вам, відповідь на запитання неможливо поєднати із запропонованими для прочитання працями Толстого?» виглядає як мінімум наївно. Ще раз киньте оком на рекомендації першому потоку: тільки НЕЗДАЛИЙ (а ще лінивий) журналіст не може поєднати в одному тексті баян і козу. Ви ж не такі?

 

Народ ковтає все шматками

Та хто смакує – теж народ

Вернути може і від слова…

Сучасний день залежить від «повара»,

У кого вчився і чи має родзинки

(майже хокку)

 

   «Во всех нравственных учениях устанавливается та лестница, которая, как говорит китайская мудрость, стоит от неба до земли…». Однозначно, журналістика – моральне вчення (Волтер Кронкайт «Оцінити не те, як багато ти написав, скільки те, чи змінив твій текст світ на краще»). Та чи є вона такою сьогодні: з телепрограмами про виживання сильнішого (стадний інстинкт), з текстами, що наскрізь просякнуті кров’ю, із засиллям модних, однак пустопорожніх слів? Безумовно, така «журналістика» твердо стоїть на землі усіма своїми «ногами» - тільки от з небом у неї зв’язку нуль. Які там перші кроки до чогось доброго – драбина знаходиться у підвалі! Чи може бути майстер пера (мікрофона) патріотом, коли гонорари у нього – в доларах, чи має право він сідати за стіл, не помивши руки, а за письмовий стіл – без молитви, не звільнивши свідомість від усіх житейських негараздів (бо тоді і творіння може вийти недобрим), чи здатен проламати кригу та кинути промінь «живого», експресивного тексту у каламуття шаблонних новин й сороміцьких фотографій на глянцевих шпальтах? Відповідь можна «спитати» в Івана Франка, Олени Теліги, Василя Барки, Євгена Сверстюка, Сергія Кримського, Клари Ґудзик, Олега Покальчука, Рішарда Капусцінського, Томаша Гарріга Масарика… Зазначені особистості ніколи б не стали символами слов’янських націй, якби зійшли на пси «м’ясної журналістики», опустилися до «жранья» з усіх можливих тарілок. На відміну від тисяч колег, вони жили християнськими ідеями, тому і праця у них була «сродною». На жаль, залишаються білими воронами (як Лев Толстой) серед армії чорних й дотепер. На жаль? На щастя, бо хіба не щастя бути джерелом безмежної любові у закомплексованому грошима суспільстві…