Ключова теза відповіді: в умовах «наївного» («нульового» у плані матеріально-інтелектуального розвитку) суспільства, «наївне» православ’я справді виконувало гальмівну функцію. Однак сьогодні, при засиллі матеріальних та змілілих речей (церква не як храм, а приміщення для «поговорити», засилля екстрасенсів – «божих посланників», писанки чи дідухи, як засіб комерції тощо) «наївне» християнство – це справжня оаза. Важко нині знайти щирих людей – тих, хто наївно вірить, ніколи не злословив, чи дивиться на світ прямим поглядом. Та коли зустрічаєш (хай це буде навіть монах), одразу розумієш, що вберегтися від споживацького бруду сьогодні, жити по-християнськи наївно – це вже подвиг.
"Религиозность русского народа, установившаяся за ним веками, к началу ХХ столетия несколько пошатнулись. Как народ-богоносец, народ вселенского душевного склада, великий в своей простоте, правде, смирении, всепрощении – народ поистине христианский терял постепенно свой облик, подпадая под власть утробных, материальных интересов, в которых сам ли научался, его ли научали видеть единственную цель и смысл жизни… Как постепенно терялась связь между народом и его духовными руководителями, в свою очередь оторвавшимися от него и поступившими на службу к правительственной власти, разделяя отчасти её недуги… Весь этот процесс духовного перерождения русского народа слишком глубок и значителен, чтобы его можно было охватить в рамках этих очерков. Я исхожу лишь из того несомненного факта, что поступавшая в военные ряды молодёжь к вопросам веры и церкви относилась довольно равнодушно." (Деникин)
