СЛОВ*ЯНСЬКЕ ЧТИВО

       «Віолончель і ви - це оксиморон, щось на кшталт одночасного панування тиші і звуку,  темряви і світла, дня і ночі, одним словом - нереально. Ви  розумний та компетентний, але  теорії недостатньо, тож грати на цьому витонченому інструменті ви зможете хіба в наступному житті» - в один голос твердила приймальна комісія. «Ви ж навіть смичок тримати не можете, до побачення, точніше – прощавайте!». Цю фразу Інокентій запам’ятав назавжди. Тяжко переживав він розлучення з мрією, але час, як відомо, притуплює відчуття, неначе поганий лікар,  що пігулками вбиває симптоми, але аж ніяк не  усуває причину.

        З роками Інокентій Петрович навчися давати раду емоціям:  гнів придушував, бо він спалює мости, мінливі хвилини щастя ховав у найпотаємніший закуток душі, подалі від «злих очей», а  правду замотував у м’яку обгортку, щоб не так боляче ранила. Загалом він був простим, ввічливим, розумним, одним словом - комфортним. Невідомо скільки разів він відмовляв собі, задовольняючи цим потреби інших. Таким його зробило життя, а батьки не навчили стояти на своєму.

      Щодня, долаючи знайомий маршрут, Інокентій проходить повз музичний магазин: зайти не наважується, але поки ніхто не бачить, несміливо заглядає у вітрину. Кожної неділі працівники змінюють композицію, і  вже у понеділок зранку Інокентій чимдуж спішить на роботу, тривожно вгадуючи, що ж виставлять цього тижня. Вже традиційно, смакуючи американо з молоком він жвавою ходою прямував на улюблену вулицю. За кілька кроків серце почало шалено битися в грудях, та не від кофеїну,  за склом гордо та неприступно стояла вона, її величність – Віолончель. У вухах задзвеніло фатальне «Прощавайте!», ноги підкосилися, він сів на бордюр. Зрадлива пам’ять відтворила ненависні кадри двадцятирічної давності, що прирекли його контактувати з музикою лише через посередників. Усе, що було сенсом  життя, те, що у нього забрали , а він через невпевненість не повернув, було зараз перед очима.  Втрачені можливості, занедбаний талант, заборонене щастя. Те, чого й досі так бракує.

         Оговтавшись,  усвідомив, що біжить у протилежному напрямку, додому.  Третій поверх, 69 сходинок, 13 квартира, третя шухлядка, коробочка, в яку відкладав гроші на «чорний день», знову провал у пам’яті, отямився на виході з крамниці, з великим футляром у руках.

         То був перший раз в житті, коли Інокентій не прийшов на роботу, більше в бібліотеці його ніхто не бачив. За 20 років несміливих мрій, він щодня працював над розробкою техніки гри хоботом, забула уточнити, Інокентій -  слон, і тільки сьогодні застосував її на практиці. Адже, якщо сильно щось любиш, то завжди знайдеш компроміс.

Віолончель – дівчина, про яку можна тільки мріяти;

Інокентій – боягуз, що живе у кожному з нас;

Приймальна комісія – батьки, що бажають для своєї донечки лише найкращого, і це точно не Інокентій;

Музика – кохання.