Вже вкотре переконуємося, що знання власної історії – найголовніша чеснота. Досвід спільних наших предків, котрі яскраво продемонстрували, хто є хто у цьому світі. І коли починаємо задумуватися над психологією позачасового російського «царату», у свідомості одразу зринає алегоричний образ егоїстичного дівчати, котре вихваляється перед подругами, не може допустити, що хтось може жити краще, що тільки вона має право на все, - навіть на те, чого не здатна осягнути своїми курячими мізками.
Згадаємо з тієї ж історії квітневу революцію 1876 року в Болгарії. Повстання народу було жорстоко придушене османами, хоча шанси на скидання багато столітнього ярма були направду непогані. Де ж був той ведмедик, котрий мало не божився допомагати братам-слов’янам у всіх їх починаннях? А злякалося дівча! Російська література описує цей факт «кричущою необхідністю російських солдатів захищати південні кордони від агресії тієї ж Османської імперії, тим не менше болгарам від отієї «необхідності» було ой як несолодко. Таку ж надію мали! У романі «Під ігом» є епізод: дівчина на екзамені відповідає, що її батьківщину від турецького рабства врятує честолюбне російське військо. Авжеж! Врятували…
Та й нині нічим не краще. Наші південні співвітчизники дочекалися «руських солдат в больших мохнатих шапках…». Ведмеді чи маріонетки?
| 