СЛОВ*ЯНСЬКЕ ЧТИВО

   Вкотре (у письмовій та усній формах) нагадую про неприпустимість шкільних рудиментів у журналістських фрагментах належної якості.

   а) «я цілком погоджуюся…», «на мою думку…» тощо. Ви не цар, який слухає поради помічників, а потім виносить свій вердикт («я не погоджуюся – розстріляти»). Ви формуєте «добре» бачення суспільної проблеми, а добро повинно сприйматися безособово. Цілком достатньо прізвища наприкінці матеріалу. «Я» тільки тоді, коли позаду гіркий особистий досвід (після сорока років буде обов’язково, як би ми того не бажали), сотні публікацій або триста прочитаних романів. «Випинати груди вперед – це не геройство («я», «я», «я» - р.м.), геройство – мати у них серце» (Єнджеєвич або Гедройц).

   б) несподівано стало актуальним мовне питання. Для чого писати серйозний текст несерйозною українською, якщо у назві курсу є поняття «слов’янський»? Російська, польська, білоруська (чеська ні) – покажіть свою якість не тільки на свідомому (зміст), а й підсвідомому (форма) рівнях. Росіянізми – це ваш майбутній «гіркий особистий досвід» (Див. А), тому й перший крок до прямого авторського «я» («набивала чимало гуль за студентською лавою від незнання рідної мови»).

   в) відсутність конкретики, що для журналістського тексту якщо не злочинно, то непрофесійно. «Влада», «інквізитори», «сірі індивідуальності»… Страшно озвучувати правду? Так це ж тільки квіточки. Навчання, тобто.

   г) цитування Достоєвського або Толстого, про що більшість забула.