СЛОВ*ЯНСЬКЕ ЧТИВО

БОЛГАРСЬКА ЛІТЕРАТУРА і публіцистика

І. Агіографічна література (опис життя святих).   

1. «Слово на перенесення мощів святого Климента». Складається з житія святого і промови Кирила..
2. «Проглас»
3. «Розлоге життя Кирила»
4. «Розлоге життя Мефодія»
5. «Коротке життя Кирила і Мефодія»
6. «Похвальні слова Кирилу і Мефодію»

Перекладна література

1. «Кормча книга» (номоканон – з грецької) – збірка постанов, що регулюють життя церкви. Джерелом права Київської Русі були так звані Номоканони. У перекладі на старослов'янську грецькі Номоканони отримали назву «Кормча книга». Вона складалася з Еклоги і Прохірона. Еклога містила 17 титулів, що передбачали норми кримінального права.
2. Климент Охрідський (849-916) – возведений в ранг святого. Створив 50 творів, серед яких «Похвала Д. Солунському» (святий) і «Похвала Кирилу Філософу» (святому, який за допомогою Святого Письма прагнув об’єднати слов’янський світ).
3. Костянтин Преславський (смерть близько 930 р.) – літератор. «Учительноє Євангеліє» - перший у словянському світі звід проповідей – з вказуванням норм християнської моралі. «Призываю вас не к тлену и лени, но к оновлению разума».
4. Йоанн, Екзарх Болгарський (екзарх – намісник Візантійського імператора в регіоні) – церковний діяч і письменник. Найголовніша книга – «Небеса» («Слово про праву віру»). Склад: виклад боговчення; виклад уявлень про будову світу; «Шестоднев» - виклад біблейської оповіді про створення світу; різноманітні географічні, зоологічні дані (енциклопедія).
5. Чорноризець Храбр. «Про письмена» (про букви). Богословський, історичний, філософський, публіцистичний трактат. Похвала Кирилу і Мефодію, відстоювання права словян на писемність.
6. Цар Симеон. «Ізборник» - друга словянська книга, після «Остромирово євангеліє» (1056-1057), найстаріша, після Новгородського кодексу (1036) словянська рукописна памятка).

Світська література Болгарії.

• Історико-героїчні («Александрія») та моралізаторські тексти («Про Варлама і Йосафата» - обґрунтування потреби запровадження християнства).
• Апокрифічна та богумильська писемність.

Апокрифи – це таємні твори, обмежені в доступі до них: а) традиційні біблійні сюжети, трактування яких є неканонічним. б) канонічні тексти, освячені Церквою, куди проникли небажані мотиви. «Слово про Адама і Єву», «Про святі Єнохові таємниці» (про піднесення Єноха на небо і уявлення людей про відплату грішникам у пеклі), «Ходіння Богородиці по мукам» - Богородиця просить за грішників про помилування.

• Перелік творів, які заборонила Церква (есхатологічні апокрифи): «Розумник» , «Колядник», «Лунник», «Громник». Церква вважала усе, що поза її рамками, протибожним і неправильним. Есхатологія – грецької – вчення про кінець днів.

            Дві літературні школи: охридська і преславська. Охридська – створення македонської абетки, заснування школи книжності (прототип університету). Преславська – створення кирилиці (фактично, спрощення глаголиці).

ІІ. БОГУМИЛЬСТВО       – болгарсько-візантійські єретично-раціоналістичні рухи, що зародилися у південних словян (болгари, серби, албанці) і охопили згодом усю Східну Європу. Своєрідна опозиція християнству.

Головні риси богумильців:

1. Заперечували церкву, вважаючи її вмістилищем сатани.
2. заперечували Ієрархію.
3. відкидали таїнства і віру в чудеса.
4. відмовлялися від культу ікони.
5. не мали власних храмів і збиралися в хатах або просто неба.
6. відкидали традиційну літургію і церковні свята, визнаючи лише молитву і окремі пости.
7. пропагували бідність, поміркований спосіб життя, заперечували війну, насильство.

Богумильська писемність.

1. «Катарський требник» - богослужебна книга богумильської церкви.
2. Таємна книга богумилів («Неправедне Євангеліє») – виклад філософських положень вчення богумилів.
3. Апокриф «Дитинство Ісусове» - богумильське вчення про слово істини.

ІСІХАЗМ (мир, тиша) – релігійно-філософське вчення грецького монаха-богослова Григорія Сінаіта. Вчення про аскетизм, смирення та терпіння (молитовне самозаглиблення). Практика осягання Бога за допомогою божественної енергії – неабияк допомогло у піднесенні духу Русі та її визволенню від монголо-татарського іга. На вченні базується теорія йоги.

Послідовники ісіхазму в Болгарії

            Євфимій Тарновський (1330-1400) – останній патріарх незалежної Болгарії з 1376 року. 1)Виробив уніфікований правопис і літературний стиль для болгарської мови. 2) Відновив правила письма кирило-мефодіївської епохи. «Похвала Параскевії».

            Кипріан (1330 – 1406) – болгарський священик, Московський патріарх (1390 й до смерті). Під його керівництвом у Москві оформлено «Індекс книг» (бібліографія). Написав «Житіє митрополита Петра».

            Григорій Самбалак – племінник Кипріана, з 1414 – Київський митрополит. Головний твір «Житіє Стефана Сербського» - ідеалізація священиків слов’янської церкви.

ІІІ. ЛІТЕРАТУРА і ПУБЛІЦИСТИКА 15 – СЕРЕДИНИ 18 СТОЛІТЬ

• завоювання Болгарії оманською імперією. Заборона будувати храми, носити зброю тощо. Література і публіцистика – найважливіший засіб формування національної свідомості.
• Владислав Граматик (1420 – 1480) – «Межі» - текти про віру, святу соборну та апостольську церкву. Полеміка з католиками. «Жеглібовський збірник», «Рильський панегірик». «Оповідь про перенесення мощів Йоанна Рильського в Ригу» - викладено народний побут і звичаї болгар, а також гордість за православну віру.
• Димитр Кантакузін – мав богословську освіту, знав багато слов’янських мов. «Житіє Йоанна Рильського», «Служба Йоанну Рильському», «Молитва до Богородиці».
• Матей Граматик «Житіє Николи Нового», «Поменник болгарських володарів».
• Початки формування світського типу літератури. Поява збірників-дамаскинів (на честь монаха Дамаскина Студита, який збирав проповіді народною болгарською мовою.) Йосиф Брадатий уклав 10 дамаскинів – в основному, з легенд про те, як болгари гинули, відмовляючись приймати мусульманство.
• Парфеній Павлович – видав свій життєпис і оду невідомому авторові, в якій оспівує перемогу Росії над шведами.
• Христофор Жефарович – македонець за походженням. Книга «Стематографія» 1741 (зображення гербів, в тому числі Болгарії та Македонії – радше образи-емблеми, в стилі „своє-чуже”: болгарин – хоробрий, вправний, а турок – нахабний, жорстокий).

IV. ЛІТЕРАТУРА І ПУБЛІЦИСТИКА БОЛГАРСЬКОГО ВІДРОДЖЕННЯ

(на лекції).

V. ЛІТЕРАТУРА І ПУБЛІЦИСТИКА ХХ ст.

• мистецький напрям – модернізм, та його різновид в літературі – символізм; зашифровані образи, настрої суму й безнадії.
• Пенчо Славейков (1866-1912) – знавець слов’янських літератур, пропагування  ідеалістичного розуміння природи мистецтва. 1898 – «Симфонія безнадії» - вогонь, отриманий від Прометея – це символ осягнення людиною власних мук і страждань. 1899 – «Душа художника» - творчість – це царство символів.
• Пейо Яворов (1878-1914) – 1907 – збірка «Безсоння» - вважається програмним документом болгарського символізму. Вважав, що істина – в душі поета.

Гео Мілє (1895-1925) – декадент (занепадницькі настрої). Перша збірка віршів «Жорстокий перстень». Перша прозова книга «Чорні хоругви». Суцільний негативізм відчувається навіть у назвах текстів.

Христо Ясенов (1889 – 1925) – збірник віршів «Лицарський замок» (вірш – «Петроград» про прихильне ставлення поета до Росії).

Тодор Павлов (1890 – 1977) – літературний критик і публіцист, президент Болгарської Академії Наук, прихильник ідей марксизму-комунізму, «болгарський Горький».

Камен Калчев (1914 – 1987) – прозаїк, романи «Сім’я ткачів», «Біля джерел життя». 1966 - главный редактор литературного журнала «Септември» (от названия города в Болгарии).

Святослав (Свєтослав) Мінков (1902 – 1966) – прозаїк-фантаст, роман «Будинок біля останнього ліхтаря», «Мадрид у вогні», «Дама з рентгенівськими очима» - рентгенівський погляд висвітлює абсурдність реального життя: героїня змінює зір і починає сприймати світ в негативному світлі, таким, яким він є насправді: без вигадок газет і журналів, маскувань соціалізму тощо. Твір-антонім до алегорії Яна Амоса Коменського «Лабіринт світу і рай серця» зі спільною ідеєю очищення людства від всеможливої омани.

VI. СТАНОВЛЕННЯ ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧОЇ БОЛГАРИСТИКИ В УКРАЇНІ

• зародилася в 30-40 роках ХІХ століття.
• Осип Бодянський (1808-1877) – уродженець Чернігівщини, випускник МГУ. Перший український вчений (не угорець Венелін), який захистив науковий ступінь в галузі слов’янознавства (тема дисертації «Про народну поезію слов’янських племен»). 1842 – очолив кафедру славістики МГУ. 1843 рік – опублікував «Розповідь про письмена Чорноризця Храбра». Його лекції слухав революціонер Любен Каравелов, коли перебував  Москві.
• Ізмаїл Срезневський (1812 – 1880) – випускник і професор Харківського університету. 1839 – подорож слов’янськими землями і розробка енциклопедії славістики.

Київська університетська школа слов’янознавства

• Тимофій Флоринський (1854-1919) – викладач історії болгарської літератури в Київському університеті. Дослідник богомильського руху.
• Андронік Степович (1856-1935) – уклав 70 збірок пісень болгарською мовою.
• Костянтин Кравченко (1872-1908) – дослідник впливу Візантії на духовне життя Болгарії. Наголошував на необхідності порівняльного вивчення історико-культурних процесів в Європі ХІХ ст.
• ДОРОБОК КИЇВСЬКОЇ ШКОЛИ: 1) численні дослідження давньоболгарських текстів; 2) переклади творів художньої літератури епохи болгарського Відродження.